Пролог (грецьк. proldgos, від pro — перед, logos — слово, мова; вступ, передмова) — композиційний компонент, початковий етап епічного, драматичного твору, в якому коротко викладаються розгорнуті далі події або зображується, одна подія, віддалена в часі від основної дії, яка проливає на неї світло, Відтінює її, розкриває першопричини подальших колізій; або повідомляється про ідейно-тематичний задум автора, мету твору. В античній трагедії — дія до початку основної ситуації, монолог актора, звернений до глядача, в якому він оцінював зображувані події, висловлював свої погляди щодо поведінки героя; сцена, що передувала основній дії п’єси перед пародом — прибуттям хору і розгортанням основної дії (у Греції — Есхіл, Еврипід, Аристофан, у Римі — Плавт, Теренцій). Функція П. полягала у розкритті висхідного руху фабульної ситуації, міфу, що був в основі твору. В середньовічній драмі-містерії П. роз’яснював суть легенди, притчі, що були в основі п’єси, перетворювався на проповідь. У В. Шекспіра (“Генріх IV”), Й.-В. Гете (“Фауст”), Ф. Шіллера (“Валленштейн”) П. став вступною частиною п’єси, в якій викладалися естетичні декларації автора і мотивувались наступні події. У XIX ст. в різних родах і жанрах П. виконує роль композиційного чинника, перетворюється на вступну частину твору, в якій мотивується його зміст (“Пуритани”, “Роб Рой.” В. Скотта, “Ярмарок суєти” В. Теккерея), повідомляється, які події та факти спонукали до написання тексту (“Останній з могікан” Дж,-Ф. Купера, “Собор Паризької богоматері” В. Гюго, “Хаджі Мурат” Л. Толстого), розповідається про епоху, країну, її природу, населення, де відбуватиметься дія (“Прерія” Дж.-Ф. Купера, “Кармелюк” Марка Вовчка). Література XIX і XX ст. характеризується різноманітними П.: вони викладаються у формі повідомлення від автора (“Сретик” Т. Шевченка), роздуму над долею власного твору (“Гайдамаки” Т. Шевченка), постають у формі епізоду, сцени, розділу (“Дорогою ціною” М. Коцюбинського, “Лісова пісня” Лесі Українки, “Правда і кривда” М. Стельмаха, “Журавлиний крик” Р. Іваничука, “Переселенці” І. Кравченка). У цій функції П. зливається з фабулою, стає сюжетотвірним чинником і схожий на передісторію героїв (таким був пролог до роману “Велика рідня” М. Стельмаха, з якого згодом виник роман “Кров людська — не водиця”), але не тотожний їй, оскільки передісторія героя може розкриватися протягом усього твору або виділятися окремо в розділ (остання глава першої частини “Мертвих душ” М. Гоголя; “Boa constrictor”, розповідь Регіни про своє дитинство в “Перехресних стежках” І. Франка). У сучасних творах П. починає відігравати концептуальну роль, порушуючи філософські, етико-соціальні проблеми буття (“Дума про вчителя”, “Чорнобильська Мадонна” І. Драча).

Меню