Димінутив (грецьк. di — двічі, лат. minutio — зменшення) — здрібнілі, зменшені форми певних слів. Вони досить поширені у фольклорі, відбивають ліричні риси української ментальності: “Іди, іди, дощику, / Зварим тобі борщику…”, “Копав-копав криниченьку / Неділеньку-дві. / Любив-любив дівчиноньку / Людям — не собі” та ін. Д. має у своїй основі, як і аугментатив, не лише граматичний чинник (передовсім суфіксальний: еньк, ок, есеньк тощо), а й психологічний, що задокументалізовано й художньою літературою: “Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки / Сам на руках донесу” (М.Старицький); “Місяць яснесенький / промінь тихесенький / кинув до нас” (Леся Українка) та ін. Однак надмірна пестливість такої поезії (П.Грабовський: “Рученьки терпнуть, злипаються  віченьки…”) засвідчувала брак волі до життя і тому заперечувалася тією ж Лесею Українкою, представниками “розстріляного відродження” та “празької школи”.

Меню