Гносеологізм у літературознавстві (грецьк. gnosis — пізнання, logos — вчення; гносеологія — теорія пізнання) — сукупність поглядів на літературу як форму пізнання об’єктивної дійсності. Г. перебільшує питому вагу і роль пізнавальних елементів у художній літературі. Визнаючи специфіку мистецтва, в т.ч. художньої літератури, представники Г. не визнають особливого предмета мистецтва, а зводять специфіку до образної форми відображення дійсності (див.: Б.Кубланов. Гносеологическая природа литературы и искусства. — Львів, 1958; Б.Кубланов. Мистецтво як пізнання. — К., 1966). Ґрунтовну критику однобічного Г. в “радянській естетиці” дав свого часу В.Іванов у книзі “Практика і естетична свідомість” (К., 1971), але, незважаючи на це, прояви Г. у сучасному літературознавстві зустрічаються дуже часто у формі таких тверджень, як “художнє пізнання”, “поет пізнає суть зображених явищ”, “література — форма суспільної свідомості” тощо. Проблема критики Г. має сенс у контексті літературознавства, яке спирається на теорії відображення і пізнання. Г. в естетиці і літературознавстві був відкинутий феноменологами на початку XX ст. (Р.Інгарден), відтак — структуралістами і постструктуралістами (Юлія Крїстева, Р.Барт). Нові літературознавчі школи в Європі та Америці впливали на зміну трактування проблеми “дійсність — література” багатьма вченими в колишньому СРСР (Ю.Лотман, М.Поляков та ін.).

Меню