Байка – коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено дидактичний зміст,- один з різновидів ліро-епічного жанру. Складається з оповідної частини та висновку-повчання. У вчинках персонажів Б. — звірів, птахів, рослин — вбачаються і висміюються людські вади. Засновником Б. вважається легендарний еллін Езоп (VI-V ст. до н.е.), іменем якого (езопівською мовою) називають інколи підтекст художнього твору. Його традицію продовжив римлянин Федр (І ст. н.е.). Крім античних джерел, Б. зазнала впливу індійської “Панчататри” (“П’ять книг”, III ст. н.е.), живилася фольклорними сюжетами. Реформатором Б. вважається французький байкар Ж.Лафонтен (XVII ст.), котрий порушив умовно-алегоричну традицію жанру, надав йому виражальної’. гнучкості та. змістової шляхетності. Вершинних здобутків досягла Б. у Росії (І.Крилов).

Сучасна Б. різниться від античної переважно віршованою формою, їй притаманна астрофічна будова, різностопний ямб, що називається байковим віршем (різновид вільного вірша), здебільшого з парним римуванням. Жанр Б. має свою традицію в Україні. Він спостерігається в “казаннях” Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, в поетиках,Митрофана Довгалевського та Григорія Кониського, у “Баснях харковських” Г.Сковороди. Нове слово мовлено було у XIX ст. байкарями П.Гулаком-Артемовським, Л.Боровиковським, Є.Гребінкою, особливо Л.Глібовим, з творчістю якого пов’язується розквіт жанру. До Б. зверталися І.Франко, Б.Грінченко, а в XX ст. — В.Блакитний, С.Пилипенко, М.Годованець, А.Косматенко, П.Глазовий та ін. Б. нині зазнає певної еволюції. Крім сюжетних Б. з’являються Б.-приповідки (“ліліпути”), а також Б.-епіграми, Б.-жарти, Б.-пародії тощо.

Меню