Структуралізм у літературознавстві — один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті. Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Ф. де Соссюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Р.Якобсон, Я.Мукаржовський та ін.), які висунули тезу “бінарних опозицій” (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники Сул. прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб’єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві. Су л. не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц.Тодоров, Р.Барт та ін.) і англо-американська (Ч.-С.Пірс, Ч.Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Ж.Лакан) і соціологічна (Л.Гольдман) тенденції. С у л. активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці. При різних модифікаціях та інтерпретаціях С у л. виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. С. у л. протистояв догматизмові і суб’єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. т. зв. постструктуралізму, започаткованого працями Ж.Дерріди та Юлії Крістевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.

Меню