Фабула (лат. fabula — байка, розповідь, переказ, казка, історія) — один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-епічних творах, на відміну від самих подій — сюжету твору. Ф. виникає в конкретному сюжеті як продукт творчості митця. Основу її складають події, історії, почерпнуті письменником із реального життя, історії людства, міфології, інших творів мистецтва. Подія — це одиниця Ф. Письменники, звертаючись у різні епохи до тих самих подій, подієвого кістяка, створюють на тій же подієвій канві новий художній світ, в якому відома Ф. звучить по-новому (біблійні легенди; “Камінний господар”, “Ізольда Білорука” Лесі Українки; “Антігона” Ж.Ануя, трагедія Ж.-П.Сартра “Мухи”, фабула якої сягає “Орестеї” Есхіла). Термін “Ф.” ввів Аристотель, який тлумачив його як “поєднання фактів”, “сукупність пригод”, що є основою і душею художнього твору. В античну епоху це поняття мало значення: 1) байка (звідси нім. Fabel, англ. fable, франц. fabliau) як найменший прозовий жанр; 2) розповідна основа трагедії, наприклад, міф про Прометея, оброблений Есхілом (“Прометей закутий”), а в пізнішій античності — випадок, взятий з переказу. Це поняття було запозичене літературознавством XIX-XX ст. О.Потебня, І.Франко, Леся Українка розглядали Ф. як окреме вираження сюжету, його схему, як логічно-послідовний виклад подій. Внесок у розмежування сюжету й Ф. внесли представники російської “формальної школи” у 20-х XX ст. Б.Томашевський, В.Шкловський, М.Петровський, Б.Ейхенбаум. Вони показали, що практично в процесі аналізу тексту сюжет годі переказати, його можна тільки повторити дослівно. Ф. дається для переказування, тобто вона й виступає як структурна категорія тільки в переповіді. Але Ф. — це не сама переповідь, а те, що переповідається. Ф. виступає засобом художнього аналізу, створює основу для порівняння, тло для сприймання сюжету. Ф. можна виявити всередині художнього, сюжетного часу і простору. Фабульний час у тексті збігається з календарним, він не ущільнюється і не розтягується, інформацію про нього читач сприймає логічно, в конкретності протікання, фіксуючи крайні точки процесу. Фабульний час — це час прямолінійний і незворотний. На відміну від фабульного, сюжетний час може уповільнюватися чи прискорюватися, рухатися обернено, зворотно, зигзагоподібно, переривно. Фабульний час існує тільки всередині сюжетного часу, в художньому синтезі — дослідити, вичленити його можна тільки аналітично. Тому Ф. відрізняється від сюжету такими ознаками: 1) послідовністю викладу подій, які в тексті змальовуються не так, як вони відбуваються в житті, з пропусками важливих ланок, з перестановками, з інверсією, з наступним впізнаванням, обернено (“Boa constrictor”, “Перехресні стежки” І.Франка, “Циклон” О.Гончара, “Диво” П.Загребельного); 2) мотивуванням розповіді — як спогад (“Зачарована Десна” О.Довженка, “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” М.Стельмаха), видіння, сон (“Видіння Карла XI” П.Меріме, поема “Сон” Т.Шевченка), лист (“Абат Обен” П.Меріме, “Франкенштейн” Мері Шеллі), щоденник (“Робінзон Крузо” Д.Дефо, “Записки божевільного” М.Гоголя), оповідання в оповіданні (“Гарсон, кварту пива!” Гі де Мопассана, “Доля людини” М.Шолохова); 3) суб’єктом розповіді — від першої і другої особи (“Сестра” Марка Вовчка, “Можу” А.Головка), від автора, що не виявляє своєї присутності (“Червоне й чорне” Стендаля, “Повія” Панаса Мирного), від автора, що виявляє свою емоційну настроєність (“Україна в огні” О.Довженка), від імені біографічного автора (“Третя Рота” В.Сосюри), оповідача-маски (від імені Рудого Панька — “Вечори на хуторі біля Диканьки” М.Гоголя, Грицька Основ’яненка — у Г.Квітки-Основ’яненка), оповідача-персонажа (Усті — в “Інститутці” Марка Вовчка). В окремих творах відстань між сюжетом і Ф. мінімальна, зближується (“Новина” В.Стефаника).

Меню