Сенатович Оксана – Вчиться вересень читати (Збірка)

1977 рік, видавництво «Веселка»

В ШКОЛУ ЇДУТЬ БУКВАРІ

Поїзд осені гуде,
Серпень поїзда веде,
через гори, через доли
букварі везе до школи.
І на станції на кожній,
на зупинці придорожній —
скрізь вітають залюбки
букварів трудівники.
На зупинці Хліб і сіль
повно люду звідусіль.
Сівачі та комбайнери,
трактористи і шофери
тиснуть руки букварям:
— Хай щастить у школі вам!
Хліб і сіль водити з вами
будем раді повсякчас,—
золотими буханцями
пригощатимемо вас!
На зупинці Чепурненькій,
не великій, не маленькій,
букварі перед кравцями
стали рівними рядами.
І кравці гостей вітають,
в школу форми підбирають —
сині блузочки, штанці
ще й біленькі комірці.
На зупинці Чобіток
знову серпень дав гудок.
Гомінка шевців громада
букварі вітати рада!
Майстер фабрики чудову
виголошує промову: —
Ось гора взуття стоїть,
на здоров’ячко зносіть!..
…Від зорі і до зорі
в школу їдуть букварі.
Поїзд осені гудками
сповіща — не за горами
ждана станція кінцева —
Першо-першовереснева,
де у класах гомінких
ждуть школярики на них.

Вчиться вересень читати.

Вчиться вересень читати,
Вчиться літери складати.
Засміявся тихо вітер:
— А склади-но ОСІНЬ з літер!
Вдарив вересень тривогу:
мХто прийде на допомогу?!
Огірок озвався ґречно:
— «О» віддам я, безперечно,
раз оказія така! —
Стала гірка з огірка.
Тут світання нагодилось,
також чемно уклонилось:
— «С» охоче віддаю,
бо вітанням я стаю.
Ціле «ІН» індик приніс
в подарунок: — Прошу, друже!..
Дик, кабан великий дуже,
навпростець пішов у ліс.
Мовить вересень про себе:
— Ще м’якого знака треба! —
І підходить до коня:
— Дайте знак пом’якшення!
— Що ж, бери! — промовив кінь,
і з коня зробився кін…
ОСІНЬ — вересень читає
і на радощах аж сяє.
Вітру ж — соромно, і вітер
каже Вересню: — Із літер
можу «І» віддать тобі!
— Пізно, вітре, далебі,
віддавати «І» тепер,
як тобі я носа втер!

ДОРОГА ДО ШКОЛИ

Баба й дідо, мама й тато,
одягнувшись, як на свято,
всі по черзі в школу ходять,
букваря за руку водять!
Так проходять дні за днями:
сьомий ранок — черга мами!…
Хтось кепкує з букваря:
— Вже затямити пора
цю дорогу, щоб самому
йти до школи і додому!
А буквар лишень зітхнув,
мамі жалібно шепнув:
— Я ще літер всіх не знаю,
по складах слова читаю
і не можу ще дороги
скласти сам, без допомоги!

ЯКБИ КЕДИ НОГИ МАЛИ

Два брати, два кеди вранці
опинилися у ранці…
Починає правий мову:
— Ми, нарешті, разом знову!
Лівий — голосом тоненьким:
— Добре з братиком рідненьким!
Як жилось тобі в шухляді?
Чи були сусіди раді?
Бо мене весь час з-під ліжка
проганяла сіра мишка.
— Той господар наш, Іванко,—
розкидайло хоч куди!
І тому ми, брате, разом
зрідка лиш, вряди-годи…
Сором глянути на те,
як він пошуки веде,
злиться:
— Кеди-винуваті,
бігають самі по хаті…
— Якби ноги в нас були,
ми б од нього утекли!

АКУРАТНИЙ СНІГОПАД

Сів Іванко, пише: САД…
Помилився — вийшло: ПАД.
Перекреслювать негоже —
«П» образитися може. —
Хай вже пад той
буде падом, почекає трохи сад.
Допишу я СНІГ — і буде
акуратний СНІГОПАД.

РЯТІВНИКИ

В букварі кричить ведмідь:
— Ох, тону, допоможіть! —
Під чорнилом заєць зник…
В класі — паніка і крик:
потекла ріка чорнила,
дві сторінки затопила!
Заревли сирени грізно:
— Ще не пізно! Ще не пізно! —
Рятувальники прожогом
опинились за порогом,
у машини посідали,
швидше вітру поспішали.
Вслід за ними вулицями
мчали авта з лікарями.
Водогінники завзяті
наступали їм на п’яти.
Дорога хвилина кожна —
врятувати звірів можна!
А ріка шумить, бурлить
хоче човен затопить.
Водогінники в цей час
принесли насос у клас,
до насоса, як належно,
підключаючи потік,
скерували обережно
течію у водостік.
Стало тихо в букварі.
Оточили лікарі
звірів мокрих і сумних.
— Що болить? — питають в них.
По складах звірята кволі
всенькі виповіли болі:
— Дуже важко жити нам,
і звірятам, і пташкам.
Ось погляньте: в букварі
плачуть чорні снігурі,
а собачці вісім ніг
домальовано на сміх…
О, як часто ми тонули! —
звірі змовкли і зітхнули.
І закінчили на тому,
що не зичили б нікому,
навіть ворогові, мати
нечупару-школяра,
що не вміє шанувати,
цінувати букваря!
— Стид,— ведмідь сказав,— за нього,
неохайного такого!
— Сором! — заєць повторив,
очі вушком затулив…
Всі, хто був у класі, хором
загукали:
— СОРОМ! СОРОМ!

Про Іванкові п’ятірки

Йшов Іванко – вгору ніс,
на плечі п’ятірки ніс.
Шляхом, втішений безмежно,
ніс п’ятірки обережно,
бо за довгий час од них
відзвичаїтися встиг.
Та й вони від нього теж
відзвичаїлись без меж,
з ним вже й мову повести
не наважаться на «ти».
Кажуть: — Мабуть, вам, Іванку,
важко так безперестанку
нас нести,— то ми за вами
підем власними ногами!
— Що ви! — хлопчик у тривозі.—
Ще заблудитесь в дорозі,
і не будемо у мами
пригощатись пиріжками!

ПЕРЕДНОВОРІЧНЕ

Чи в неділю, чи у будень —
метушиться жваво грудень.
Зранку в нього на будові справи
дуже термінові:
молоточок стука дрібно —
дах закінчити потрібно!..
На заводі після зміни
склав ще три автомашини.
Потім, ледь не збився з ніг,
на школярське свято встиг.
Букварів там проводжали
і подяку їм складали,
і для грудня там була
теж подяка немала!
Недаремно ж він трудився,
добрих успіхів добився,
підбадьорював громаду,
все доводячи до ладу,
рук своїх не покладав —
цілий рік підсумував!
І бажав їм щиро грудень: —
Хай вам буде святом будень
Працьовито, як торік,
проживіть наступний рік!

НЕЧИТАНИЙ ЛИСТ

Написала неділя листа,
понеділок отримав, та —
часу читати не мав —
вівторкові передав.
Вівторок, з листом у кишені,
допізна точив теревені…
Нечитаний лист спросоння
тицьнув на підвіконня.
Середа не мала бажання
починати читати зрання:
— Прочитаю, лише не тепер…
не тепер, а, можливо, в четвер.
Четвер, протираючи очі,
і знати листа не хоче:
— Хоч хата моя не скраю,
а жодних листів не читаю.
П’ятниця — руки в боки:
— Без листів маю досить мороки!
Мушу постановити —
йти в кіно чи уроки робити?
Носом крутнула субота:
— Читання — марудна робота.
Неділя не вчиться у школі
і має часу доволі…
Неділя раненько, з листом у руках,
скипіла, розгнівана страх:
— Я — вихідна, й поготів —
не перечитую власних листів…
Безпритульно тинявся щодня
розпорядок шкільного дня.
А чому? Та ви ж знаєте, друзі,—
він у руки попав ледацюзі!

КІНЕЦЬ ЗИМИ

Лютий в гості на гостину
кличе всю свою родину.
Та родина — не мала,
суне й суне без числа:
морозища, морозенки —
і великі, і маленькі;
завірюхи клаповухі,
і сніжинки-балеринки,
і вітренко, і вітрисько —
вже вони близенько, близько.
Ще до ночі в темнім борі
вся родина буде в зборі.

Незвичайний літак

— Незвичайний нині день,-
каже гордий березень.
Місто — мов аеродром,
поспішає і клекоче,
ще до ночі місто хоче
вилетіти літаком…
У живім, поспішнім вирі
всі мужчини — пасажири,
незнайомі і знайомі
ходять по аеродромі.
До сестер, бабусь і мам
линуть зграйки телеграм:
— Вилітаєм в добрий час!
Зустрічайте, любі, нас! —
незвичайний жде літак,
і на нього в добру путь
вже вони квитки беруть,—
то червоні, то зелені…
в целофані і кульках…
Не ховають їх в кишені —
носять бережно в руках.
Страх подібні ті квитки
на цукерки і квітки.
Прилетить літак у строк
в Міжнародний день жінок!

РОЛЬ ЗАБУДЬКА ГРАВ ІВАНКО

Розучили ми на славу
до Травневих свят виставу.
Наш Іванко у натхненні
роль Забудька грав на сцені.
Мимоволі, мимоволі
хлопець звик до тої ролі,
що й забув на другий день
всім казати «Добрий день!»
Почали Іванка вчити: —
Не годиться так робити! —
Відіслали хлопця зрання
відшукати привітання.
Він шукав його поволі —
спершу вдома, після в школі.
Дуже пізно, звісна річ,
він приніс нам добру ніч!
Добра ніч минула живо,
день знайшовся сам щасливо.
Тут ні сіло ні упало —
до побачення пропало.
І сказали ми: — Доволі!
Вже виходь з тієї ролі —
бо забудеш ще якраз
перейти у другий клас!!

НАШ ІВАНКО – ЖОВТЕНЯ

Плачуть двійки-тонкослізки: —
Треба лагодить валізки,
виїжджати світ за очі,
бо Іванко нас не хоче,
бо Іванко — жовтеня
від сьогоднішнього дня!
Одиниці, скільки сили,
теж гуртом заголосили,
перелякані, аж сині,
стрімголов тікали з хати,
що й забулися хлопчині
«До побачення!» сказати.
Трійки мовчки ожидали,
трійкам голови тріщали,
трійки їли дрижаки…
Сто пачок пірамідону
трійки випили з розгону,
заховавшись за книжки…
А четвірки говіркі,
господарці та верткі,
час не гаяли дарма —
форму гладили дбайливо,
оглядали клопітливо,
де ще ґудзика нема.
Ощасливлені п’ятірки
притулилися до зірки: —
Зірко, зіронько, з тобою
буть нам нерозлийводою! —
Від сьогоднішнього дня
НАШ ІВАНКО — ЖОВТЕНЯ!

ЗВІДКІЛЯ ГАРБУЗ УЗЯВСЯ?

Розібрали ми лопати,
почали грядки копати.
Наш Іванко, хоч малий,
до роботи беручкий:
так завзято працював,
що й стежки перекопав.
Стежечки ми протоптали
і грудки порозбивали,
заскородили грядки
і посіяли квітки…
Восени ж тут в землю вгруз,
як бичок, рябий гарбуз.
Ми гуртом його котили,
бо нести — не мали сили.
На подвір’ї на шкільнім
він видзвонював, як грім.
І всміхавсь Іванко збоку:
– Де він взявсь такий нівроку?!

ОСТАННІЙ ДЗВІНОК

Білі, зелені, блакитні, червоні —
різні роботи наперегони
бігли із фабрик, заводів, полів —
наперегони — до школярів!
Бачили люди крізь вікна в будинках —
бігли роботи в червоних косинках,
у білих халатах і фартушках…
Несли з собою роботи в руках —
зубила,
точила,
різці,
молотки,
кельми і керма,
голки і нитки…
Вбігли до школи: — Товариші!
Нас вибирайте собі до душі!
Сьогодні прийшли ми до школи за вами —
за школярами-випускниками!
І старшокласників дружна громада
вийшла назустріч, весела і рада:
— А ми вас чекали! А ми вас чекали! —
і швидко роботи усі розібрали…
А першокласники вийшли гуськом
разом з останнім святковим дзвінком:
– ВІТАЄМО ВАС!
ВІТАЄМО ВАС!
ВИ ПЕРЕЙШЛИ
В РОБІТНИЧИЙ КЛАС!!

Меню