Біографія Степана Олійника

Степа́н Іва́нович Олі́йник (21 березня (3 квітня) 1908, Пасицели — 11 січня 1982, Київ) — український поет-гуморист і сатирик, журналіст.

Народився 21 березня (3 квітня) 1908 року в селі Пасицелах (тепер Балтського району Одеської області) в багатодітнійселянській сім’ї. З часом родина переїхала в село — Третю Миколаївку (нині Левадівка). Після закінчення чотирирічної школи продовжив навчання в Одесі у школі імені Лесі Українки.

Коли в 1930-му його батько потрапив під «розкуркулювання», юнак уже був студентом Одеського педагогічного інституту. Сина «ворога народу» виключили з вузу, і він влаштувався на роботу рулевим на кораблі «Ленін». А коли через рік відновився в педінституті, то заарештували вже його самого. Та хлопця невдовзі випустили. Можливо, врятувало те, що його друг Володимир Іванович звернувся з листом до «всесоюзного старости» Калініна від імені майже двохсот однокурсників. До того ж охоронець забрав у в’язня блокнот із його віршами, і після того став прихильніше ставитися до Степана. Перебування в казематі не минулося безслідно: від нервового стресу захворів на епілепсію. Відпустила хвороба лише після війни.

По закінченні у 1934 році педінституту працював викладачем української мови та літератури у Бехтерському сільськогосподарському технікумі (Голопристанський район). Потім працював кореспондентом газети «Чорноморська комуна». Протягом багатьох років — співробітник сатиричного журналу «Перець».

Брав участь у німецько-радянській війні, Член КПРС з 1952 року. Обирався депутатомВерховної Ради СРСР 6 і 7-го скликань.

Жив в Києві. Помер 11 січня 1982 року у Києві, похований на Байковому кладовищі(ділянка № 12). Автор надгробного пам’ятника — скульптор О. Скобліков.

Відзнаки

Лауреат Сталінської премії (1950; за збірку віршів «Наші знайомі», 1948). Нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани» і медалями.

Творчість

Друкуватися почав з 1926 року. Автор:

  • «Мої земляки» (1947);
  • «Наші знайомі» (1948);
  • «Ознаки весни» (1950);
  • «Гумор і сатира», «Як ми скажем — так і буде» (1951);
  • «Ровесники», «Сер Макітра» (1952);
  • «З щирим серцем, а про декого з перцем» (1953);
  • «Дорога дама» (1954);
  • «Який Сава — така й слава» (1955);
  • «Здоровенькі були» (1958);
  • Ой ти, Галю! (1960);
  • «Карась-середняк» (1961);
  • «П’яні вовки» (1962);
  • «Дозвольте запевнить» (1963);
  • «Добрий день вам, добрі люди» (1966);
  • «Дозасідався…» (1968);
  • «Батьки і діти», «Здоровше з гумором живеться» (1970);
  • «Готов почати все спочатку» (1974);
  • «В ім’я добра — супроти зла» (1977);
  • «Де Іван?» (1982);

збірки автобіографічних оповідань «З книги життя» (1964); творів у 4-х томах (1978). Опублікував понад ста поетичних фейлетонів.

Для його віршів характерні актуальність тематики, сатирична гострота, політична цілеспрямованість, соковитий український гумор. Вони часто друкувалися в газеті «Правда» та інших центральних виданнях; переведені на багато іноземних мов. За мотивами його сатиричного фейлетону «Пес Барбос», надрукованому в газеті «Правда» в 1960 році, режисер Леонід Гайдай зняв свій знаменитий короткометражний фільм «Пес Барбос і незвичайний крос».

Вшанування пам’яті

Земляки письменника-гумориста щороку проводять на Одещині Олійниківські дні та Олійниківські читання. Заснували Всеукраїнську літературну премію імені Степана Олійника, Благодійний фонд. У селі Левадівці за кошти краян встановили пам’ятник односельцеві. Вийшли збірка вибраних творів та книга спогадів.

19 жовтня 1984 року в Києві, на фасаді будинку по вулиці Червоноармійській, 6, де з 1952 по 1982 рік жив і працював письменник, встановлено бронзову меморіальну дошку (барельєф; скульптор А. В. Кущ, архітектори К. А. Сидоров, Г. А. Щербина). В 1990 році його ім’ям названа вулиця в Києві.

Також його ім’ям було названо узвіз в Одесі.

Меню