Залишусь я собою

Проснулася.
Відкрила очі.
Згалала все…
Хтось напророчив
Долю мені?
Та ні…а може так і мало бути?
Лиш щось не схоже…
У мене в хаті запах рути,
І він нагадує печаль…
До чого б це? Це ж просто жаль …
Він знову давить мої груди,
Не можу дихати,повсюди…
все,що нагадує минуле….
І як забути??
Промайнуло..
Усе,немов хруснув кришталь…
Такий крихкий…
Немов педаль ,
Натиснув хтось,
Якийсь прохожий,мені чужий.
Він захотів мені нещастя?
Та чи великий,чи малий – це не важливо.
Важливо те – що так жахливо
Історії прийшов кінець…
Не зрозуміла я , чому ж?
Вона так скоро й вередливо змінила хід???
Тоді кому ж від цього легше стало?
самій історії?
напевне їй…
Лиш не мені…
Якби забутись,було б простіше….
А так?….Хоч розірвись…
Лиш би заснути поскоріше,
Поринуть в сон,так,як колись….
Коли я ще була малою,
Коли все так було чудово…
А ось тепер хоч би водою
Змити із себе оту тягу!
Може я зможу?
Я маю час,немов звитягу…
Переживу….Перетерплю душевний біль….
Надія є,хоч невелика…
Що пройде час,я все забуду…
Порозумнішаю і роздобуду …щасливі дні..
І буде тихо,
Спокійно й солодко мені…
Відійде лихо.
Тільки б без спогадів прожити.
Хоч відключитись?Заблукати?
І вже нічого не шукати…
Саму себе переродити…
І гідність й честь свою промити,
Профільтрувати…..
Чекати,всього лиш чекати…
Я мушу справитись,інакше
Та порожнина у мені
Не дасть мені уже спокою.
Вона взяла мене,і я чомусь на дні…
Я вистою,і я відстою…
Щастя своє…
Все,що написано в вірші,
Все,від душі,від пережитого лиш мною…
Я написала – стало легше,
Всього лиш чуть,
І все ж,залишусь я собою…
Пройду цей путь….

автор: Марія Серафінчан