не так. не буде вже як бУло….
ні ти…ні я, ні те, що поміж нами….
зчини вікно, боюсь що вітер здує….
усе, що проговоримо словами.
здалося навіть, що я із цього місця….
не зрушу…вічність простою….
я навіть втомленність в твоїх зіницях…..
люблю.
люблю….
чомусь я почала боятись…
немов дитина, залишена, сама…
якій не хочеться ні бавитись,ні гратись…
як надто довго її батьків нема…
ось так і я…
вечірнє небо рожевинкою вкрило…
мій обрій там, де я тепер стою….
спасибі, Небо, ти усе зробило…
щоб я промовила ****Ю!
автор: Юля Миргородська
