Ти розпрощалася дотиком до долоні.
В очі дивитися – дивний, поганий знак.
Не обертайся, мила, рахуй вагони.
Хай він поїде – якщо залишає так.
Зараз лунає голос, попереджає.
Там, за спиною в тебе гудить метро.
Дурнику, від самотності не вмирають.
Просто вже нічого ставити на зеро.
Стіни повзуть угору, а ти донизу…
Чуєш! Зберися! Просто зроби це! Do it!
Щирою бути нині, то завжди ризик.
Мила, ти просто вір, що тебе врятують.
І раптом стає навколо так тихо-тихо.
І хтось опускається поряд і мовить: “Дихай…”
автор: Юлія Ханова
