У мене до тебе, щось не писане раніше
й не читане тобою досі.
це не якийсь там відомий Ніцше –
це я, така ж чужа тепер, як осінь…
і ТИ не збагнеш, що все це тобі
написано, прочитано, проплакано…
ми разом були лиш на небі,
а на землі ми навіки нарізно…
неба мало, хоч і навколо ні душі
і я ділити з тобою його не можу
нехай тут кохаються інші
нам разом уже не можна.
поряд зі мною уже вкотре не ТИ…
від нього, щоки печуть і між ребер щемить.
між нами високі, незламні тини,
нам із тобою,хоч би іще мить…
та мить зникає під стукіт колес
надшвидкісного експресу «життя»…
і ти не чекаєш, ти з колії щез.
і я тепер лише у снах твоя.
автор: Єлизавета Замана
