Єлизавета Замана – стільки спогадів…

стільки спогадів, коли бродиш рідним містом…
підбори важко цокають вузькими провулками
чіпляючи каміння кричиш (матом)
і далі прямуєш рішучими кроками.

чудове місто, з якого мрієш поїхати!
до столиці пробитися, щоби всі побачили,
як ти гниєш без батьківської хати…
повернувшись просити, щоб тебе пробачили
ці вулиці, будинки і старі батьки,
від яких ти так хочеш втекти,
щоб клеїти на конверт марки
і раз у місяць таки відсилати…

проходиш Полтаву вздовж і впоперек,
вона все всміхається, мов, від лоскоту.
ні через місяць, ні через рік
їй не забути підборів стукоту.

ти, перш ніж купити білети, й поїхати назавжди
всміхнися злотому цареві, у центрі,
а потім, з подолу вгору пройди,
старенькі будівлі впиши у зіниці…

і може ти зміниш мрії свої,
як я посміхнешся – Полтаво, пишаюсь!
(спинивши безжальні кроки свої)
– столице, пробач, та я залишаюсь…

автор: Єлизавета Замана

стільки спогадів, коли бродиш рідним містом…