два роки очі в очі вдивляються пильно,
хоч між нами десятки українських міст.
у мене тут по-колу машини і пильно,
а у нього там дощ і через ріку міст.
мені його Десна, знаєш, сниться…
я в ній тону. місцями, моторошно
мені б летіти у височінь, як синиця,
у нього на руках збирати пшоно…
мені б його й повік було замало
та потяги не з’єднують, прокляті.
щоб розпрощатись назавжди зла мало,
незрима сила в йОго каятті.
до нього в снах крізь терни я лечу,
хоч і на тілі написала «до зірок».
я знов у вуха про долю лелечу,
йому ж думки приглушує рок.
я прокидаюсь, як завжди далеко…
не має вже сліз, і постійних прощень.
я не тримаю, лети, мій лелеко,
мрії давно розбито ущент…
автор: Єлизавета Замана
