Януш Коля – Кувала зозуля, так довго кувала…

Кувала зозуля, так довго кувала,
Роки дарувала,життя дарувала,
Вмостилась на гілочці, хоч і низенько,
Не бачила, певно, що дід вже старенький.

Сивеньке волосся спадало на очі,
Тремтіли від старості руки робочі,
Одягнений гарно, найкраща сорочка,
Смиренно чекав на красуню,на дочку.

Із дуба летіли достиглі каштани,
Алеї дерев – то немов капітани
На струнко стояли ,чекали із дідом,
Неначе із другом,немов із сусідом.

З дерев позлітали листочки зів’ялі,
Між них він ховав усі болі й печалі,
Він часто сидів просто так, без причини,
Доволі старенький,в душі ж як дитина.

Сьогодні ж чекав він на свою кровинку,
В руці тримав квіти, цукерок торбинку,
Зіниці розширені,серце тріпоче.
Ховалося сонце,ішло вже до ночі.

Розлилися фарби в багряному небі,
Додому збиратись старенькому треба,
Та він не піде, він же люблячий тато,
Йому б лише донечку свою обняти.

Зв’язала старого тенетами ночі
Й обняла білесенька пані охоче.
Сльоза на щоці залишилась на віки
Закрились зажурені й щирі повіки.

Чого ж ти, зозуле, так довго кувала,
Навіщо надію йому дарувала?
Не встиг помінятись ще місяць із сонцем,
Як він відійшов за своїм охоронцем.

Старечому серцю не треба багато,
Притиснути щиро до серця у свято,
Згадати в сумну чи щасливу хвилину,
Щоб батько пишався за рідну дитину.

До кожного старість постукає в двері,
Опинитесь з нею удвох на вечері,
Вона вас тихесенько візьме за руку.
Тоді й зрозумієте батьківську муку.

автор: Януш Коля

Кувала зозуля, так довго кувала