Я тебе запрошу на каву.
Одягнуся не по погоді.
Я тобі, мабуть, не цікава,
бо розумні зараз не в моді.
Буду мовчки сидіти весь вечір
і лиш слухатиму твій голос.
я ковтатиму свій еспрессо,
бо його ти мені замовив.
І хоч я не люблю тої кави,
і так само не любиш ти,
але нам вже стало цікаво
й досить тепло від гіркоти.
Тиха музика грає у залі.
Ми танцюємо. Рухи тіл.
твої руки мене обійняли –
ти нарешті мене зрозумів.
Рух за рухом. ми, мов одне ціле
пливемо повільно у ніч…
Я нарешті тебе зрозуміла –
я для тебе не просто річ.
Ти побачив в мені людину,
я не стала простою забавою…
Танцювали ми без упину,
бо були одурманені кавою.
але музика все ж закінчилась,
і ми знову стали “на Ви”…
Бо душа моя знову закрилась,
я мовчу аж до німоти.
Подих рівний. І знову змерзла,
та я маю від тебе дарунок –
у той вечір додому принесла
на вустах палкий поцілунок.
автор: Віталія Костюк