Я не поет

Я не поет. Не вмію складати гарних рим, які приховують таємних зміст і заставляють задуматись.
Але прийде натхнення, щось навіє настрій і я напишу пару рядків. Це особисте. Я запишу їх у свій блокнот. Не вчитиму напамять, бо ж навіщо? Я ж ніколи їх нікому не покажу і не буду цитувати свої ж слова. Це лише для мене.
Так у дешевому блокноті, який made in china, я пазлами складаю свою душу, історію почуттів. Не хочу виставляти це на показ. Інтернет – соцмережі – публічні сторінки – коментарі. Для кого ця показуха? Я не хочу розказувати всьому світу, що в мене в житті щось сталось і я викладаю ці емоції в сопливому вірші. Хоча… Я ж так і роблю. Але мене не цікавить думка чужих людей, які сидять в інтернеті, читають чужі висловлювання і дозволяють собі давати оцінку: “О, це гарно, ти молодець!”, “А це мені не подобається, жахливий вірш”. Ці люди вважають, що вірш – це просто слова, які вкінці рядка римуються. А поет вливає душу, всього себе, буквально, і подумайте як йому читати такі “об’єктивні” коментарі?
Хм. Я відхилилася від теми. Буває.
Я не буду повчати. Я ж не філософ і не геній. Просто все частіше задумуюсь над тим, що ми в інтернеті оголюєм свою душу, розмовляючи з незнайомцями, викладаючи свої твори, дозволяючи іншим оцінювати нас. Чи варто це робити?…
автор: Мартіна Микласевич