Сиджу і перечитую Франка,
Повітря грає барвами осінніми…
Я насолоджуюсь епітетами дивними.
Гортає сторінки моя рука…
Ти біля мене. Кроків з десять. Поруч.
Наш спогад пахне травами і лісом.
Я одиноко йду квапливим містом.
А ти позаду і, мабуть, ліворуч…
Думки одні… Долоня до долоні
Я мрію, аби ми з тобою йшли…
Аби емоції, як ранені ревли
І пульсували, наче кров у скронях.
Та ти десь там. Із ними – не зі мною.
Мій сум – лиш мій. І одинокість теж.
Без тебе смутку не існує меж.
Я дихаю. Існую лиш тобою.
Гортаю ще написане давно…
Лягають лиш сторінка до сторінки.
Читаю я з присвятою для жінки…
Але не ти писав – писав Франко.
автор: Віталія Костюк
