Громадський транспорт, божевільний задум,
у внутрішній кишені паспорт.
Наші шляхи не перетинаються.
–
Певно я в останніх рядах театру осені.
Вітер різав очі,
і я ніколи не стану, тим ким я хочу.
–
Ось воно. Наче моментально вивчив, риси незнайомої – ніжне обличчя.
–
Роблю незграбний вигляд мов не дивлюсь, не ховай обручки, мої очі її знайдуть.
–
Знову всередині мене, тліє бажання тканина, на цій зупинці виходять сподівання, а я
мабуть
за ними
–
Спроби сказати привіт – будуть такі невдалі.
Наступна зупинка моя
а ти певно їхатимеш далі
–
Здавалось би так легко,
Змінити хід подій буденних сірих.
Хочу знати тебе та невпевнений, що познайомитись зумію.
–
Проводжаю твій погляд сумний,
ще до середи, потім легше стане, за нею день ще один,
а потім останній.
–
Незнайома. . .
Надія тікатиме та не мене
Ти кохатимеш – та не мене. . .
автор: Віталій Керестен
