Називав її Дзвіночком,
Ніжно й пристрасно кохав.
Дні і ночі, дні і ночі
Цей Дзвіночок дзеленчав
На руках носив кохану
Пташку сонячну свою
А співав, як гоїв рану,
Що й куди там cолов’ю
Як побрались на весілля
Запросили все село
І лилася пісня звільна
І кінця їй не було
Так тривало, та невдовзі
З усіма пішов на фронт
Як і всі жила в тривозі
Туманіла від гризот
Він сліпим вернувсь додому
Якось жив, дітей ростив
А тепер нема нікому
Загостити
Дім пустий…
Лиш вона, старенька пташка,
По хатині перейде.
Ну а він спитає тяжко:
”Де ти, мій Дзвіночку, де?”
Він, сліпий іде на голос,
Щось навпомацки шука.
А рука об ніж вкололась –
Стихла усмішка гірка.
Так снуються дні і ночі,
Як сира життєва нить.
Лиш його жона – Дзвіночок
В чорній темряві дзвенить.
5 січня 2000р.
автор: Василь Кобець
