У сутінках ночі все блукає,
Крадучись між гіллями душі,
Спокійно місяць споглядає,
На марні подвиги лівші.

І серце жаль її стискає,
І крики здавлює в устах,
Безмовним голосом благає,
Послати образ його в снах.

А, він далеко десь не знає,
Соромлячись отих своїх чуттів,
Що вона його так віддано чекає,
Помре, аби лиш він схотів.

Із тої миті спокою не має,
Мов вічний той морський прибій,
Лише його вона в житті кохає,
Лише у серці називає мій.

автор: Іванна Сирота

Меню