Такими залізними і болючими.
Ми ніколи не станемо новими.
Залишимось зраненими. Це неминуче.
І поки нові міста вливають всередину
Свої дивні історії та трохи кисню,
Я вливатиму щастя водою розведене
(Бо інакше отруїшся) – я так навмисно.
Ти спиняєш хід часу та чергову маршрутку,
Щоб добігти до сонця та до мого дому,
І там хлюпнути мені в очі смутком,
Та принести на плечі щастя… Сонне.
Бо коли починати спочатку – то зараз:
У вівторок, четвер, неділю – неважливо.
Йду собі навпростець, не зчиняючи галас,
Просто знаючи, що все можливо…
© Марта Приріз, 2013
