униз течією вужі збиваються в зграї
з річок у ріки, із рік у солоні води
течуть і течуть не спиняючись, утікають
лишають міста, узлісся, мости. Підходить
їм час іти. І виразніше чується цокіт
сріблястих ратиць, здіймається трактами порох
гострішає кут між стрілками але поки
старе і нове крокують мов сестри поручзавжди озираючись бачиш в пилу за спиною
обличчя-рядки-перемоги-поразки-виклики
і часом буває і час біля тебе зупиниться
стрільне цигарку, поділиться щиро плітками
усього достатньо було, і “хтозна” попереду
складати усе по полицях даремно й клопітно
і тішиш себе невіданням і химерами
і міряєш-міряєш-міряєш Землю кроками
рахуєш ці кроки, збиваєшся з ліку, згадуєш…
спіткнувшись смієшся намацавши нові гулі
кидаєш усі підрахунки, ховаєш racio
і дякуєш всім, хто з тобою летів на кулі
навколо Сонця. Кожному-кожному-кожному
хто посміхався, хто кидав услід каменя
свідомий того, що так з усіма подорожніми
і часом буває тихо, а часом – гамірно
ратиці цокають ближче, а значить першого
усі ми прокинемось іншими, в новий дім
в’їдуть на конях звершень нові вершники
ті що в сідлі, а не ті що ідуть під ним
автор: Томаш Деяк
