Я згадую усмішку, твоє волосся,
русяве – неначе пшеничні поля,
я згадую дотики, запахи моря,
та місце, в якому нас більше нема.
Твої споглядання, ті очі красиві,
зелені – неначе морська глибина,
неначе спасіння у тьмі павутинній,
неначе моя ти, щаслива зоря.
Руками розплющивши вже старі очі,
та взявши руками свою сивину,
я можу померти в обіймах холодних,
та знавши ,що в небі, я знов оживу.
автор: Таня Новак
