Такі бувають темні вечори…
Німі й тривожні – страшно їх вдихати…
А я вдивляюсь у пусті двори,
Як звично,думаю, про що б тобі сказати.
Отак, якби йдучи якось в кіно,
Впізнала твій помірний крок по звуку –
Вдала б я гордо, ніби все одно,
А ти б не вірив – просто взяв за руку…
Або між тісняви і тисячі облич,
Побачивши тебе, відвела б погляд,
Ковтаючи гірке: “Поклич… Поклич!
Я присягаюсь завжди бути поряд!”.
А що було б, якби ми утекли
Без сліду від усіх – і просто в гори!
А потім, серед холоду зими,
Удвох під ковдрою все мріяли б про море…
А що, якби ми перейшли на “нас”:
Дрібні проблеми і смішні турботи;
Як вперше, усміхалася б щораз,
Коли ти повертаєшся з роботи…
Дарма, звичайно, що пусті двори
Не хочуть вперто відповідей дати.
Я – тут,ти – там… І вкотре вечори
Нашіптують, що я могла б сказати…
автор: Іра Юрковська