Сюїта степу

За давніх часів, у роки нещасливі,
Степ враз помарнів, у тумані став сивим.
І кряж Диких гір вздовж Бахмутського шляху
Став білою крейдою з горя і жаху.
Зіниці Дінця, тихі Євсюга плеса
З тих пір плачуть повінню, зорями весен.

У край сонця і срібла, безмежний, полинний
Зненацька ввійшли войовничі дружини,
Стелились дуби під копита кінноти,
Тікав хижий звір, сокіл падав в польоті,
Палали оселі та гинули люди,
Гуляли мечі, чорні стріли повсюди.

Скривавлене небо ховалось за терни,
Коли князь повів удаль юрбу полонених.
В обіймах ніс дівчину велетень-красень,
Син вітру і степу, величний, мов ясен.
Лебідка-кохана його помирала
Від ран з нагаїв, мов зміїного жала…

Коли ж верхівці, всі жорстокі, спесиві,
Стомились вночі та поснули на гривах
І місяць вовчицею ліг за кургани,
Поповз у яри крізь осоки й тумани,
Сказав степовик, заклинаючи долю:
«Нам краще не жити, ніж йти у неволю».

«Нас більш не пильнують злі гості незвані.
То ж підемо в степ, у рідні гори та в плавні»,
Їх кров засихала, мов ягоди глоду.
А князь відшукав вузьку стежку до броду…
І сік він мечем, і орудував списом,
Донець тоді з жалю та відчаю висох.

Зоря багряніла у горах на схилах,
Де згасли в обіймах коханий і мила…
З тих пір в буйстві трав, вздовж
Бахмутського шляху
Цвітуть в позолоті фіалки і маки.
Закохані юні, де скелі суворі,
Знаходять там щастя й уквітчані зорі.

автор: Борис Гуцало