Душа моя на диво зголодніла,
Вона жадає справжніх почуттів,
Але наш світ неправда геть змінила,
Чорним пилом вирує в нашому житті,
Що, як потрапить в очі до людини,
То ріже так, немов гострючий ніж.
Цей біль не оминає ні клітини!
Куди від нього дітися, скажи ж?
Ця пилюга стуляє нам повіки
З такою біллю – спробуй їх відкрий.
І не допоможуть тут ніякі ліки,
Тут потрібен дух наш сильний і тривкий,
Щоб стерпіти всі знущання й болі,
Що нам приготувала пилюга,
І йти собі непевною ходою
З закритими очима, затамувавши страх.
Ідеш – і морок скрізь, і тьма,
Не знаєш навіть, в який бік ступить.
Чому ж знущаєшся з нас, пилюга?
Як людей від тебе боронить?
Який то вітер тебе постійно підіймає
І цілиться прямісінько в людей?
Пожалійте весь рід людський, благаєм!
Ми життя хочемо, а не смертей!
автор: Віка Арцибарська