Згустки рожевої помади малювали на вустах всю її біографію, що вмістилась в одному слові — самотня.

Самотність була славою. Не тією, чиїм іменем назвали горілку, а тією, що не обходилась без вина. Заставала зненацька, змушуючи розпрощатись із найдорожчими людьми. Дарувала Їй Всесвіт, вимагаючи віддати совість, щоб та не лізла під подушку. Вирішила спати без подушки.

Самотність була водою. Заварюючи чай, хотіла на мить забутись. Чашку заповнювала аж до країв, нервово розливаючи чай на стіл. Обтирала сухою ганчіркою, мріючи про затишок. І скільки б цукру не всипала, незграбно помішуючи, вода все ж перемагала у пропорціях.

Самотність була птахом. Кажуть, не можна зачиняти птаха у клітці — помре. Відпустила і облаштувала житло скляними фігурами. Думала, допоможе. А птах все не давав спокою: щоночі бився крилом об шибку.

 

Самотність була листям. Воно встеляло усі існуючі стежини до Їй дому, чіпляючись до новеньких черевиків. Тепле на вигляд і гидке на дотик, вкотре нагадувало про початок кінця. Хапала старий віник, панічно змітаючи клаптики осені у велику купу. Шматувала непрочитані газети і намагалась розпалити вогонь. Мокре листя не горіло.

Самотність була літерою. Впивалась у білосніжний папір, змушуючи його чорніти від болю. Виводила якісь невідомі формули, щоб підрахувати результати свого розчарування. Списавши весь листок, жадала навіки розівчитись читати. У стані сп’яніння хапалась за гумку: терла до дир, але витерти слово “спокій” так і не вдалось.

Самотність була тишею. Вона мовчки всідалась за лівим плечем і вводила у стан гіпнозу. Переносила у минуле і просила послухати усі ті брехні, які колись лунали з Її вуст. Інколи зривалась від жаху і розмовляла зі стінами, а ті лише малювали Її рухи у відповідь.

Самотність була повітрям. Кожен вдих створював хаос у нутрощах і викликав рвоту. Це не те запаморочення, яке відчувають вагітні жінки і не те, яке приходить з похміллям. Рвота душевна — коли назовні виходять рими. Інколи стояла перед вибором — дихати або жити. Без повітря, на жаль, не обходилось.

 

Самотність була чашкою, книгою, шафою і навіть окулярами. Вона вселилась у кожен атом Її простору, вона виринала з кожного куточка Її кімнати, вона падала на стіл дрібними порошинками… Самотність світилась в очах бродячого собаки. Самотність лежала у капелюсі вуличного музиканта. Самотність лилась звуками його скрипки. Самотність стрибала маленьким горобчиком у передчутті першого снігу. Самотність валялась жовтим листочком поміж червоних. Самотність не бажала жити у клітці, тому оселилась глибше — в душі.

Самотність була помадою: вона щоранку наносила новий шар на губи.

до прози Юльки Гриценко

Меню