сьогодні мої вуста вперше не здригнулись
коли для мене читали вірша
ця байдужість озветься мені колись
вколить у серце, всміхнеться невтішно
його вустами, чужими очами
хоча ми напевно що не чужі
хоча МИ? до чого тут МИ?
(ці погляди в очі неначе ножі)
без душі мене бачив
без душі мене й написав
бач, який же він був обачний
(з моїм ім’ям жодних написів)
а моя душа немов дівка з траси
легко віддавалась йому сповна
спустошена, а він не пусту просив
йому інша по вінця повна
він тепер читаючи мені вірші
набирає у груди повітря
забуває либонь як вперше
з моїх очей полонила повія
(повіє вітер поволі)
– повіє! піди, відпусти!
нашим очам треба волі
час вже байдуже палити мости
автор: Єлизавета Замана
