Єлизавета Замана – пові(Я)

сьогодні мої вуста вперше не здригнулись
коли для мене читали вірша
ця байдужість озветься мені колись
вколить у серце, всміхнеться невтішно

його вустами, чужими очами
хоча ми напевно що не чужі
хоча МИ? до чого тут МИ?

(ці погляди в очі неначе ножі)

без душі мене бачив
без душі мене й написав
бач, який же він був обачний

(з моїм ім’ям жодних написів)

а моя душа немов дівка з траси
легко віддавалась йому сповна
спустошена, а він не пусту просив
йому інша по вінця повна

він тепер читаючи мені вірші
набирає у груди повітря
забуває либонь як вперше
з моїх очей полонила повія

(повіє вітер поволі)

– повіє! піди, відпусти!
нашим очам треба волі
час вже байдуже палити мости

автор: Єлизавета Замана

нашим очам треба волі