Пережилось..

В ті дні потріскували хоч легкі січневі морози, та вони моцно вистудили хворобливим маревом мою душу. І так перекотило в марець…

Тихцем роздимівся в мені розпач розлуки до пекучого огню. Тоді крадькома від себе ж самої спалювала в нім оберемки спільних днів, наші признання, тобі листи і вірші, даровані дрібнички, зісохлі квітки й сни зелених галяв… та не помогло. не забувалось.

Нічним скимлінням серце бережно складало пазли теплих споминів, зустрічало сон над ранок вкриваючись густим туманом гір. А бувало бродило горами, впивалось пахучою росою, настояною на чорницях і чебрицю та переростало в болісно-німий крик. Тепер з тих ночей хотілося втекти… хотілося сховатись в далечі запилених доріг, у вокзальному гуркоті потягів, у клубках п’янкого диму і в пазухах чужого сміху, в кольоровому натовпі і в завзятості втомливих буднів… не помогло. не забувалось.

Як радив старий гуцул, я пускала за водою аби забути й забутись пучки дивних трав, пасма волосся, видерті з пам’яті сторінки подій, пержиттів і твій образ, зронені слова.. я пускала за водою осінні дні.. весни… власні роки і ледь не пустила за водою себе…
не помогло. не забувалось.

минав час… минув час…

очі дивляться в небо… а воно божественне, синє. нестримний вітер голубить в своїх обіймах- перехоплює мій подих –торкається лиця і пальці його грайливо куйовдять моє волосся. Яка солодкість дихати Його цілунком.
Час або втрачав зміст, або набував нового сенсу і не встигла помітити мить, за яку … все інше.
Довкола ясно й просторо, витає запах свіжості і новизни… веселістю моргнув мені сонячний промінь.

автор: Марця Чоколядна