Чи буде так колись, скажи,
Що я від болю більше не ховатимусь?
Скажи чи варто сподіватися?
І як забути найтернистіші стежки?
Скажи, чи хтось мої загоїть рвані рани,
І хто довіри смак мені поверне?
Чи я, можливо, зовсім ще зарано
Замурувала в душу усі брами?
Чи вірити в майбутнього здійсненність,
Чи варто в серці оселятися надіям?
Ти ж до життя мене безглуздо так зневірив
І закував мене у безнатхненність.
Я серце так боюсь відкрити знову,
Пересипаю час в порожнє із пустого,
Й нікого не пускаю на пороги,
Вбачаючи у всьому підлу змову.
З баждужістю, невже так було треба,
Скажи за що мої обрізав крила?
Я без любові враз осиротіла
І вже не маю сил піднятись в небо.
Чи знаєш ти, де біль шукатиме пристанку?
Як він палаючи ламав все тіло,
Та в закутках безжально і так вміло
Все випалив безслідно до останку!
Чи знаєш ти, як боляче вмирати?
Від відчаю – до крові губи!
І наче на віки у груди
Ховати серце в заржавілі ґрати!
Скажи, чи я колись воскресну
З хреста, тобою на котрім розп’ята,
За що мені така розплата?
Скажи, чи дочекаюсь весну?
Все навскосяк, на перекір і криво…
Чи варто ще леліяти надію,
Що буде той, кому я знов повірю?
Скажи, чи варто сподіватися на диво?
І вірити, що ще буду щаслива…
автор: Олеся Крисько
