В Донецьку дощ. У прихистку, на залізничних касах –
розчахнений, тремтливий листопад.
То просто дощ. А я уже злякався,
що Ти ніколи не повернешся назад.
Я пальці грів Твої в кишені куртки,
тужливо й млосно підбирав слова,
і у салоні першої, ще сонної маршрутки
хилилася вночі безсонна голова.
Ти наче поряд, і не поряд наче.
Я вигадав Тебе недавно – в жовтні,
й так заслаб. Я – зброя, що стріляє без віддачі
у плече. Я – сквери, що горять яскраво-жовтим.
А Ти – п’янка, божествена й безбожна, –
скидаєш одяг, мов дерева, для світлин у стилі «ню»,
Ти на гачки чіпляєш випадкових перехожих,
і просиш пестощів, і просиш в них вогню.
Легка й довершена, – як те повітря,
ти небом наді мною, наді мною стелею,
і ось, танцюємо осінній вальс довкола вістря
тіні від хреста вологостінного костелу.
І ми немов вмуровані стаємо в стіни зливи,
ми спрагло в них втискаємося спинами.
Ти повернулась. Листопад розчахнений, тремтливий,
І світ довкола нас – веселий і невпинний.
автор: Олексій Чупа
