Коли, замість рим, з легень виривається проза,
Коли, замість крові, в судинах нуртує час –
мерзнуть долоні і тьмариться розум.
В порожніх вітринах, все рідше я бачу
нас.
До порогів дверей, стерті пожовклі підошви.
До порогів не тих, кому варто дивитись під віки.
А до тих, чиї руки тримати хотілось довше,
не ходять таксі та недотікають
ріки.
Хоч вітер у спину, та дихати зовсім ні́чим.
Без палиць в колесах, та зовсім не хочу вперед,
бо те, що ладнав, по суті, насправді, калічив
і со́лену правду міняв на солодкий мед.
Обіцяні “завтра”, вже рік не приходять в гості,
а набридливі “вчора”, в пам’ять приходять сьогодні.
І немає за ким зранку поправити постіль.
Буває, одного, ніяк не замінять сотні.
Пальці в кулак, а нігті впиваються в шкіру.
В моєму вікні, для тебе, вогонь не згас.
Хоч пройшло стільки часу, я все ж безнайдійно вірю,
що в порожніх вітринах, я знову побачу
нас.
автор: Олег Підфігурний
