Ниють рани дощів на шалених вітрах мого тіла
І гарячі думки обпікають мій мозок із зовні.
І колишніх дитячих мрій півонії повні
Наче кров пролились на мої білі крила.
І зтікають хвилини, на вічно, в далекеє Вчора
І холодні сніги замітають примарне Майбутнє.
Грає скрипка, а може то арфа чи лютня,
Чи сверло, що сверлить мені мозок в мінорі.
І коли опаде із душі останній листочок
Наче сльози того, кого не існувало в природі,
Закричу, як причинний, я при усьому народі
Бо зотлів вже на тлін той останній місточок.
І коли захурделить, завиє холодна завія,
Серце битись почне по чиємусь чужому наказу,
То борделі і храми усі позникають одразу,
Лиш зостанеться Доля – дешева повія.
Будуть знову нить рани дощів і снігів перелами.
І з очей потемнілих зтікатимуть сльози криваві.
І згорятиму я у чиїйсь ще не згаслій заграві.
Й заплямують мене “моїми” чужими гріхами.
Пустять крила мої на капелюшки панянки,
Позривають з корінням дитячих мрій повні квіти,
Заридають за мною мої ненароджені діти,
Мої ж судді, “безгрішні”, повернуться знову до п’янки.
автор: Андрій Суіменко