Неволі постулат

Що було все до тебе,
пролив, зажав в кулак,
відпустив просто неба,
неволі крику постулат.

За твої ховаюсь крила,
опинившись поруч у диханні,
що мені одному їх відкрила,
у своєму танемо бажанні.

Сил немає шепотіти,
мені у спокусі на устах
твоє ім’я, і йому радіти
вказало серце у думках.

Звертаю погляд до весни,
не плачуть затаєні сніжини,
мружусь ще від холоду зими,
та ще не зів’яв мій цвіт ожини.

Не ніжать душу марення і рани,
відстань, мов із каменю стіна,
не злікує серця шрами,
не згадає ні про тебе, ні твоє ім’я…

автор: Олександр Томинець