Народ, що єдності не має,
Живе своїм життям,
Традиції ламає,
Історію вкриває страшним гниттям.
Славу давню топить у ворожнечі,
Що гризе корінь славний кожну мить,
Топить у своїй поту й крові течі,
Що давно ворог тягне як нескінченну нить.
Майбуття, що колись іще настане,
Яке воно буде ніхто не знає,
Та й чи сили в нас усіх ще стане,
Щоб дожить до часу, коли сонце сяє.
Над Україною, що живим трупом;
Продовжує світ цей дивувати
Життям, що виривається галопом,
Щоб знову в даль незнану мандрувати. Неможем, ми українці щасливі бути
В себе, в дома, на рідній землі,
Ми кріпаки, раби землі давно забуті,
Що біду, кожен раз випиваємо до краплі.
І все йде кудись не знати й куди
А ми куди б не йшли куди б не заглядали
Завжди залишаємось на місці і лише погляди,
Що вогнем серце палять, надію нам дали.
І це все, що в нас ще залишилось,
Бо ж то надія вмирає останньою
І полум’я давно, кіркою покрилось,
Сльозою покрилось гіркою.
Кожна змучена сльоза каменем гірким
Лежить у землі і чекає довго того часу, Що розплатою зветься, ядом смертельним,
Який приховує життя ворожого красу.
Спутані дороги минулого й майбутнього
Десь у далині ще готують сюрприз,
Що зведе все до того ж давнього
Нового кінця чи початку як долі каприз…
автор: Володимир Тромсюк