Те, що було – того вже немає.
Все минуло… Залишився біль.
Це поверненню не підлягає.
Цьому всьому – мене ти навчив.
Я навчилась латати,де рветься,
Залишаючи сотні рубців.
І тебе виривати із серця.
Не хотілось.та ти так навчив.
Я вже вмію без слів і розмови
Прочитати людей по очах,
Відчуваючи безпомилково,
Де солодка брехня і де фальш.
Я навчилась не вірити слову
І у вчинках вбачати мотив.
Ти навчив мене майже усьому,
Та забути себе – не навчив…
І тепер ці знання,наче ношу
Я несу завдяки лиш тобі.
І тобою розтоптану душу
Я відновлюю в кожнім вірші.
автор: Надя Ковалюк