Сказав він: “Тебе я покину”.
Вона йому тихо: “Іди”…
І сльози малої дитини
Спинити його не змогли.
В душі – розцвітали троянди
У черзі до нових розваг…
Але не знайшлося відради
У інших жіночих руках…
Простити вона не зуміла,
Коли він прийшов на поріг.
Чи здатні слова запізнілі
Спокутати юності гріх…
Немає чужої провини
В розтрачених марно роках…
А сльози твоєї дитини –
Вони – найгіркіші на смак…
Тепер – його карту побито,
Душа – як спустошений сад.
Не склеїти те, що розбито.
Немає дороги назад…
Та криється суть в порівнянні.
Не так усе просто в житті.
Навіщо топтати кохання?
Навіщо…іти…із сім”ї ?
автор: Надя Ковалюк