Отак живеш… у світі протиріч:
такий, як всі – щодня вдягаєш маску,
і лиш коли на груди ляже ніч –
ти душу відкорковуєш, мов пляшку.
В один стакан наллєш, чого б хотів,
у інший – те, що зветься словом “мушу”,
і не збагнеш – чи так воно в житті,
чи ти давно пропив вже свОю душу.
Бо наче вільний… Ні – як в клітці птах,
де твОї крила – то твоє прокляття.
Бо наче щирий… Ні. Бо щирість – знак,
що ти готовий до свого розп”яття.
Тому й вбачаєш святість в тишині,
ти хочеш тиші – щоб ніде нікого,
щоб на її холоднім полотні
хоча б на мить торкнутися до Бога.
Бо знаєш, що дійде до краю ніч
і відлетить в свою, незнану казку.
А ти,як зАвжди, в світі протиріч
вдягатимеш під ранок кляту маску…
автор: Надя Ковалюк