Мені дванадцять. Я щаслива:
Маю три гривні в кишені,
За пазухою – спіймана злива.
І щойно прочитаний Єсенін.
Мені п’ятнадцять. Я закохана.
У руках – вино, у слухавці – Марта.
Ми молоді, ми божевільні трохи.
Перед нами життя розкриває карти.
Мені сімнадцять. Я зраджена.
Тим самим, кого вперше покохала.
На палю своєю ж любов’ю посаджена,
І лию сльози у густі трави.
Мені двадцять три. Я мудрішаю.
Тобто не падаю, коли встромляють ножі.
Вже не нарікаю на свою нішу,
І не прагну нести ніші чужі.
Мені тридцять. Я збираю себе наче пазл.
Багато думаю і молюсь щовечора,
Щоби все було просто гаразд.
Може, це вже самозречення?
Мені сорок. Я сміюся, хоч зморшки.
Ридаю нестямно. Дні проживаю душею.
Не знаю, яке моє життя завдовжки.
Я все ще кохаю, тому часто несу ахінею…
Мені шістдесят. Я щаслива.
Маю пенсію в сумці, жолуді – у кишені,
Але найважливіше: я маю крила…
І затертий часом томик Єсеніна…
автор: Марта Приріз