Поглинені пилом і вулицями ми снуємо з дня в день.
Ти кажеш: “Мала, звикай, то життя, то все будні.
Кляті будні, мала”. Ти витягуєш гроші з кишень,
І простягуєш їх мені на вулиці малолюдній…

Ти виглядаєш таким дорослим і від цього таким чужим.
Я у смішних, порваних джинсах крокую містом, мені добре.
Уявляю, як із-за рогу вулиці колись вигулькне джин.
І я думаю, що попрошу у нього тонну моркви.

Хоч її я зовсім не люблю, вона навіть не смачна,
Просто хочеться здивувати джина простими речами.
Ти ж щодня сиплеш мені в гаманець гроші – “На,
Мала, тримай, лише зоставайся тут разом з вітрами.

Бо я не вмію любити нічого, окрім тебе й вітрів.
Від них тхне жасмином і димом, загубленими долями.
Мала, я такий щасливий, що тебе зустрів
З усіма твоїми забаганками, істериками й болями…”

автор: Марта Приріз

Меню