Ліля Колісник – Поети вмирають у гострій, самотній пітьмі…

Поети вмирають у гострій, самотній пітьмі,
Пройшовши визнання гучні і стрімкі перевали.
Це хрест їх, ноша таврована у вогні,
Чисті світанки і мовчазні привали.

Їх не чекає удома гамірний обід:
Вони для себе – сім’я і розп’ята країна.
Палаючи пристрастю і холонучи, наче лід,
Відточують у безумстві свою писанину.

Поети не вміють лукавити про сумне,
Як грім, розсипаються дощовиті рими.
Загояться рани, відтинок часу пройде,
А їхній біль на папері ехом відлине.

Генії слова не розказують про любов:
Тільки напишуть про неї чергову оду.
І власну міць покладуть на возвеличення знов
Могутньому феніксу – своєму народу.

Великі писаки зустрічають ранки одні,
В холодному ліжку є місце лише для музи,
Виглядаючи її силует у вікні,
Не в силах розірвати тенета-узи.

Мабуть, божевілля у їхній крові.
Омиваються ним неймовірні ідеї.
Я знаю, що також одна із них,
Десь там вгорі призначено бути нею…

автор: Ліля Колісник

Поети вмирають у гострій, самотній пітьмі