Сиджу й напиваюся правдою тиші.
Ці ночі дешеві без сну інадії.
Та дівчинка Надя –
вмирає остання.
Незаймана Віра – давно не незаймана.
А Люба? З когорти, що зникли без імені .
Всі вікна вже вимиті
і навстіж відчинені.
Ти чуєш?!
Прости мені
що я не та… перша…
що я не остання.
я – безпосередня….
Ти чуєш?!!!
Знайди мене!
І не відпусти мене!
Не дай мені зникнути з променем раннім!
СвоЯ я дописана. ТвоЯ – перевершена.
Воскресла чи виживша…
Кажи як захочеться.
Мені не « впирається»
як все називається.
Мені б обійняти!
і більше не хочеться…
і більш не бажається.
Тоді – все досягнуто.
Не сфальсифіковано.
Прости мені ,Милий Мій,
за ночі украдені,
за сни всі недоспані ,
за те, що знайшла Тебе.
Мені лиш важливо
як Ти засинаєш там,
і чи обіймаєш
в душі
вмиті росами
мої руки змучені
від списаних роздумів…
Почуй мене, Рідний Мій,
як я собі дихаю
від Тебе схвильовано…
Здається , вже все пересказано мовами,
на різних етапах людьми
сумом хворими…
Сиджу й напиваюся правдою!
Стомлено
ще щось лель дописує
зламана ручка…
Фортуна ,звичайно, –
ще та підла сучка,
та ми із Тобою не ликом гаптовані…
До біса те «завтра»…
заснути би знову,
щоб снитися нам через відстаней миті…
… всі вікна розбиті…
і я наскрізь втому
шепочу Тобі промайнувши по світі:
Мені би сьогодні
хвилин хоч на десять.
до Тебе.
до Львова.
© ТвоЯ Я (Катя Гуйван)
