Вже двадцять цигарок у попільничці,
порожня чашка з залишками цукру,
старі вірші лежать в моїй скарбничці,
а я із злості у кулак стискаю руку.
Із стомленим думками виразом обличчя,
червоними очима від розмитих букв,
аж до межі себе довів до пограниччя,
цією сумішшю із двох простих сполук…
До безпідставних і наївних мрій,
я “на приблизно” долучив надію,
хоч подумки собі кричав – не смій!
Вже було пізно – я створив стихію.
Яка мов буревій промчалася в мені,
і вітром від іскринки полум’я роздула.
немов не тут, так ніби повністю у сні,
у прірву з відчаю мене втягнула…
Вже тридцять цигарок у попільничці
і друга чашка знов стоїть пуста,
старі вірші так і лежать у тій поличці,
а я щоб змОвчати зціпив свої вуста.
Це мій останній вірш призначений тобі,
я до молекул розчепив оту сполуку.
Не приходи до мене більше в сни
це жирна крапка, а за нею йде розлука.
Бо я у ці слова нашкрябані в блокноті,
старався перелити свій душевний стан,
і ось тепер на цій життєві ноті,
кажу прощай,- уже не твій Іван…
автор: Іван Вовчок
