Не хочу сам себе дурити,
Плекаючи бездарні мрії.
Не буду в серці їх носити,
Я хочу жити без надії.
Бо ці ілюзії туманять розум,
Я бачу те чого нема.
А вас читаю наче прозу,
Між нами бесіда німа.
Очима бачити не можу,
Бо все що бачу це міраж.
Пістоль до скроні я підношу,
Щоб став червоним антураж.
Поставив пальця на курок,
Рука тремтить немов збісилась.
А в голові мільйон думок,
Спина холодним потом вся покрилась.
Вже завтра з ранку, у газеті
Ти прочитаєш некролог,
Там буде моє фото на портреті,
І хтось нашкрябає пролог.
Що був такий то і такий,
Помер десь там і біля того,
І що духовно був слабкий,
І від життя не взяв нічого.
Хтось скажеш це через любов,
А інший що в роботі негаразди,
Що до життя я охолов,
І крапку захотів покласти.
Нічого ви не знаєте про мене,
Не вам судити мої вчинки,
Це не стосується й тебе’ –
Слова твої не варті і піщинки.
І ось в будинку 27
Десь біля першої години,
Лунає постріл наче дзвін.
Не стало лишньої людини.
автор: Іван Вовчок
