Іван Продайко – Байдужість

У морі сліз, із болю зрад і мук брехні
З’являється Байдужість – ревнощів коханка
Собі вона сама і кат, і бранка
У снах своїх так довго ти виношуєш ії.
Холодне ліжко… Якби воно одне. А очі?!
Крізь них ти бачиш сотні зраджених ночей
І крига-посмішка. Вона ніжно шепоче:
– Кохаю лиш тебе.
Ні, ні… Не віриш їй. Ти віриш запаху речей,
І розбивається кришталь – серце дівоче.

Що ж він? Болять старі, ще не забуті рани,
Не зігріває його вдома так твоє тепло,
Як спогади. Куди втікти від того, що було?,
Що залишило в серці грубі шрами.
Жінок багато… Так. Спокуса тіла
І мед червоних губ, ночей п’янке вино
Чи відчував він щось? Ні. Збайдужілий
Він брехав.
Одній, і другій, і тобі – усе одно.
Чи винна ти, що саме Його полюбила?

І щож тепер? Один навпроти одного із ним
Ви сидите; і не чужі, і не свої – байдужі.
Навіть сказати нічого в цій стужі
Всі твої мрії розчинилися мов дим.
Минуло все. Загасло полум’я між вами.
Зібравши речі ти ідеш одна.
Не зупинив. Хіба не бачив ти, як мовчки я благала?
Молила: припини…
Я би пробачила… Порвалась і остання ця струна.
Та порожнеча огорнула все крилами.

автор: Іван Продайко

Байдужість