Розмахнулася мантія втечі:
день зібрався і… відійшов.
Одягає пронизливий вечір
голі плечі в холодний шовк.
Відгоріло картинно багаття,
і не віє м’яким теплом
від колекції срібних агатів
під осінньо-небесним склом.
І мовчати, мовчати, мовчати…
В грудях тиша, немов свинець.
Без упину шукати початок
там, де порвано, де – кінець.
Увіходжу в німий передпокій,
тільки в ньому тебе нема,
та якийсь несподіваний спокій
пригортається й обійма…
автор: Ірина Саковець
