Ти є… Хороший мій… Так, звісно, ти десь є.
Десь там, де небо зустрічається з землею
І сонце свій останній промінь віддає,
Щоби увечері змінитися зорею.
Я тут… Загублена у замку з кришталю,
Ти там, де вкотре прибуває нічний потяг.
Ти в моїм серці завжди зітканий з жалю,
Я ж у твоїм – лише легенький ніжний протяг.
Колись над нами розгорнулись небеса
І ти той сніг, який торкається волосся.
Горять свічки… Так тепло, хоч уже зима.
Ти є… Чи ні? Мабуть, ілюзія… Здалося…
автор: Ірина Лахоцька
