Пообіцяла, що не відпущу,
У свідки взявши лиш пусту кімнату.
А, ні, ще дощ… Та що йому, дощу…
Нащо йому про нас з тобою знати…
Пообіцяла: раз і на віки.
Отак взяла й на вічність замахнулась.
На ці думки, рішучі і стрімкі,
Лиш темрява і тиша відгукнулись.
Пообіцяла вперто: не віддам.
Допоки подих і допоки небо.
Щоб врешті-решт повірив цим словам
Байдужий дощ… А більше і не треба.
автор: Ірина Голубцова