О, так хочеться незбагненного,
незабутнього, нездійсненного,
неможливого, неймовірного…
Кришталевого і нетлінного.
Загубитися у небесному,
гріти солодко плечі веснами,
помережити ніч сузір’ями
і туманами над узгір’ями
тихо збліднути непомітною…
Клени шкрябають місяць вітами,
стогне совами ніч невінчана –
їх буденним тавром не мічено.
Омивають хай слів нектарами,
я літатиму десь між хмарами
і торкатиму струни вічності,
от би відгомін тихий в стрічному,
неймовірному… незвичайному…
В долі човнику їздять парами.
автор: Іра Саковець